Сергій Прокоф’єв був більшим, ніж просто композитор. Він – стихійна сила, яка відмовляється залишатися в рамках одного жанру. Він народився у селі Сонцовка на території сучасної України та з’явився на світ 23 квітня 1891 року. Тоді це все ще була Російська імперія. Згідно з старим юліанським календарем, що діяв на той час, ця дата припадала на 11 квітня. Він помер у Москві 5 березня 1953 року після десятиліть навігації бурхливими водами музики XX століття. То був час, коли тінь Сталіна нависала над Радянським Союзом.
Його досягнення вражають. Назвіть будь-який жанр — він, мабуть, стосувався його. Симфонія? Він писав їх. Концерт? Він наповнював їх вогнем. Опера та балет? Він переосмислив сцену. Він також писав музику до фільмів і привніс свій унікальний голос на великий екран. Але, можливо, його найдовговічніша спадщина полягає в тому, як він поєднував модерністську дисонансність із ліричною мелодією. Це був стиль, який відчувався одночасно футуристичним та глибоко російським.
Чому його роботи все ще знаходять відгук у людей? Тому що Прокоф’єв уловив хаос часу, не втративши своєї ідентичності. Він залишив Радянський Союз, мандрував на Захід і зрештою повернувся. Ця подорож визначає кожну ноту. Його музика – це не просто звуки. Це історія. Це політично забарвлено. Це особисто.
Здібність Прокоф’єва поєднувати модерністську складність із мелодіями створила унікальний звуковий почерк, що визначив класичну музику радянської епохи.
Він не писав у вакуумі. Він творив в епоху революцій, воєн та чисток. Його роботи відбивають цю напругу. Ви почуєте різкий перкусійний ритм. Ви можете відчути, як він раптово змінюється від темряви до світла. Це музика, яка потребує уваги. Вона не вимагає дозволу.
Згадайте його балети. Це більше, ніж танці. Це історії, упаковані у звук. Його опери також мають вагу. Вони досліджують владу, кохання та абсурдність з іронічною посмішкою. А що щодо його симфоній? Це архітектурне досягнення. Цей монументальний конструкт ґрунтується на логіці, але з несподіваними поворотами.
Його кіномузику часто не беруть до уваги. Так не повинно бути. Він розумів силу взаємодії зображення та звуку. Навіть без екрану він привніс кінематографічну якість до своїх інструментальних творів.
Чим Прокоф’єв відрізнявся від своїх сучасників? Він відмовлявся підкорятися. Радянський уряд хотів соціалістичного реалізму. Безпечної, життєстверджуючої та доступної музики. Прокоф’єв давав їм це за необхідності. Але він також давав їм сатиру. Він давав їм іронію. Він говорив правду, навіть якщо це робило їх некомфортно.
Ця двоїстість визначала його кар’єру. Вона визначає його мистецтво. Хоча він є громадянином світу, його коріння міцно вкорінене на російському ґрунті. Він вільно володів мовою музики, але зі своїм акцентом. Різким, сучасним та злегка цинічним.
Його вплив виходить далеко за межі класичного світу. Композитори досі вивчають його гармонію. Диригенти досі борються із його темпами. Глядачі досі стікаються, щоби послухати його роботи. Чому? Тому що вони все ще живі. Вони сповнені енергії. Вони відмовляються бути забутими.
Прокоф’єв помер у 1953 році, і Сталін помер у тому ж році. Два гіганти радянської доби пішли в один день. Це здається дуже символічним.
Серйозні випробування до революції
Сергій Прокоф’єв не починав писати в залах Петербурзької консерваторії. Він розпочав своє життя у сільській Україні, де його батьки були фермерами. Саме тут музика залишила свій слід, включаючи селянські пісні та сільські ритми. Його мати, талановита піаністка, стала його першим учителем. Вона також водила його до Московського оперного театру, відкриваючи юному Сергію шлях на велику сцену, яка зрештою його зачарувала.
Його талант помітили зарано. Сергій Танєєв, важливий московський композитор і педагог, почув виконання хлопчика і вважав його блискучим. Танєєв запропонував іншому російському композитору, Рейнгольду Гліеру, поїхати до Сонцовки під час літніх канікул, щоб викладати Прокоф’єву теорію та композицію. Ціль? Підготувати хлопчика до вступу до Петербурзької консерваторії.
З 1904 по 1914 рік відбувалося стрімке зростання. Його вчителі були спантеличені його оригінальністю. Коли він нарешті закінчив консерваторію, він виграв Піаністичну премію імені Антона Рубінштейна. Цитата з уявлення? Блискуче виконання його власного Першого фортепіанного концерту ре мажор.
Але академічної суворості консерваторії було замало. Прокоф’єв прагнув новаторства. Він був із прогресистами, які просували музикальне відродження. У 1908 році це стало гарячою темою на “Вечори сучасної музики”, що проходили в Санкт-Петербурзі. Через кілька років діяльність аналогічного гуртка в Москві дала можливість дебютувати як композитору в літніх симфонічних сезонах 1911 і 1912 років.
Він вивчав Ігоря Стравінського, особливо його ранні балети, але тримав дистанцію. Він не просто слухав музику. Він вивчав модерністську поезію, картини російських послідовників Сезанна та Пікассо, а також експериментальний театр Всеволода Мейєрхольда. Анти натуралістичні роботи Мейєрхольда задовольняли бажання Прокоф’єва чогось нового.
І Сергій Дягілєв. 1914 року Прокоф’єв зустрів легендарного балетного менеджера. Дягілєв стане ключовим радником на наступні 15 років.
Після смерті батька в 1910 році життя стало ще важчим. Хоча мати допомагала йому відвідувати школу, він відчував фінансові труднощі. Напередодні Першої світової війни він подорожував Лондоном і Парижем, щоб поринути в новітнє мистецтво. Політична напруженість у Росії викликала в нього підозри. Романтичні ідеали минулого здавалися порожніми. Але його погляд залишався загалом вірним. Будучи єдиним сином вдови, його було звільнено від військової мобілізації. Він продовжував грати на органі, продовжував грати і складати.
Цей дореволюційний період характеризувався інтенсивними пошуками. Його гармонії стали складними. Його плани пішли негаразд. У 1914 році він створив балет “Ала та Лоллі” на основі давньослов’янської міфології. Дягілєв відмовився. Прокоф’єв не сумував із цього приводу. Він адаптував музику до «Скіфської сюїти» для оркестру. Прем’єра у 1916 році викликала скандал. Це був пік його кар’єри у Петрограді.
Дягілєв також написав п’єсу «Сказання про блазень, що перевершив семи блазнів» в 1915 році, засновану на народній казці. Пізніше Прокоф’єв переробив її на «Блазня» (1915–20). Це надихнуло його спробу оновити російську музику.
Дягілєв вважав, що опера – вмираючий жанр, а балет – шлях уперед, але Прокоф’єв був зайнятий оперою. Після передчасної “Маддалени” (1911-13) він склав “Гравця” (1915-16). Це динамічна адаптація роману Федора Достоєвського. Слідом за скромним Мусоргським Прокоф’єв поєднував чуттєвий ліризм, іронічну злісність і точність розповіді.
Його перші два фортепіанні концерти також закріпили його репутацію. Концерт у ре-бемоль мажорі (1911) та драматичний чотиричастковий концерт у сіль мінорі (1913).
1917: Рік хаосу та творчості
1917 став роком двох революцій. Для Прокоф’єва це дуже продуктивний період.
Прокоф’єв був на вулицях Петрограда, коли в лютому повалили царя Миколу ІІ. Він відчував радість. Відродження суспільств та націй викликало вибух творчості. Протягом року він написав:
- дві сонати
- Перший скрипковий концерт ре мажор
- Класичну симфонію
- хоровий твір * Сім, їх сім *
- Він розпочав фортепіанний концерт.
Третій концерт до мажор
«Кохання до трьох апельсинів» також планувалося.
Заснована на італійській комедії XVIII століття Карло Гольді та поставлена Мейєрхольдом.
Влітку 1917 року він вступив до Комітету художніх працівників, щоб керувати художньою діяльністю лівих сил.
Проте громадянська війна перервала його зв’язки. Він опинився у пастці на Кавказі на дев’ять місяців. Він не повернувся до Петрограда до весни 1918 року.
У розпал цих потрясінь він зрозумів, що у партійній політиці немає місця для музики. Рішення ухвалено. Він залишає Росію.
Отримавши офіційний дозвіл, він вирушив у концертне турне за кордон. Маршрут? Через Сибір. У різних місцях вирували громадянські війни. Він залишав свій рідний край і вступав у чужу епоху, яка визначить його кар’єру на наступні 20 років.
Довгий шлях додому: Роки Прокоф’єва за кордоном та поневіряння
Наступні 15 років часто називають «закордонним періодом» у творчості Прокоф’єва. Він не міг відразу повернутися на батьківщину з кількох причин, головним чином через блокаду з боку Радянського Союзу. Однак він не втратив зв’язків із Росією. Перші п’ять років за кордоном Прокоф’єва часто описують як «роки поневірянь». Влітку 1918 року на шляху з Владивостока до Сан-Франциско він дав кілька концертів у Токіо та Йокогамі. У Нью-Йорку сенсаційний фортепіанний концерт «більшовицького піаніста» викликав як захоплення, так і осуд. Композитор отримав доступ до оперної асоціації Чикаго, де йому замовили комічну оперу. Диригент і режисер опери були італійцями і із задоволенням підтримали ідею Гоззі про оперу, що ґрунтується на сюжеті. Таким чином, «Кохання до трьох апельсинів» було завершено у 1919 році, але вперше поставлено лише у 1921 році. Упродовж кількох років опера здобула величезну популярність як на сценах Радянського Союзу, так і в Західній Європі.
Поселення та любов в Америці
У Сполучених Штатах Прокоф’єв познайомився з Ліною Ллюбера, молодою співачкою іспанського походження. Пізніше вона стала дружиною Прокоф’єва та матір’ю двох синів – Святослава та Олега. Оскільки композитор не міг знайти постійної підтримки в США, навесні 1920 року він вирушив до Парижа, щоб зустрітися з Дягілєвим та диригентом Сергієм Кусевицьким. Незабаром вони забезпечили йому широке визнання найважливіших музичних центрах Західної Європи. Постановка балету «Блазень» трупою Дягілєва в Парижі та Лондоні в 1921 році, паризька прем’єра «Скіфської сюїти» у 1921 році та «Сім, їх сім» у 1924 році викликали велику цікавість і зміцнили його репутацію великого новатора. Успішне виконання Третього фортепіанного концерту (1921) у Франції також стало одним із кульмінаційних моментів яскраво вираженого національного стилю Прокоф’єва.
Відступ у Етталь і боротьба за «Полум’яного ангела»
З 1922 по 1923 Прокоф’єв провів більше півтора року в баварському містечку Етталь на півдні Німеччини. Відпочивши після виснажливої прем’єри та подумавши про свою творчість, він підготував багато творів до друку. Він також продовжив роботу над оперою «Полум’яний янгол», заснованої на оповіданні сучасного російського письменника Валерія Брюсова. Робота над оперою затяглася багато років (1919–1927), і за життя Прокоф’єва не знайшлося постановника.
Париж, трансформація авангарду та успіх балету
Водночас Прокоф’єв, який не виявляв інтересу до музичної діяльності в Німеччині, восени 1923 року оселився в Парижі, де продовжував свою енергійну творчу діяльність, підтримуючи тісні контакти з діячами французької прогресивної музики, включаючи композиторів Франсіса Пуленка та Артура Онеґґера. Роздратований критикою на адресу явної мелодійності його Першого скрипкового концерту, прем’єру якого дали в Парижі в 1923 році, він присвятив себе дослідженню більш авангардного стилю. Ці тенденції проявилися в кількох творах початку 1920-х років, таких як епічна Друга симфонія ре мінор, замовлена Кусевицьким. Її потужний драматизм і вражаючі масштаби також відбито у Третьій симфонії до мінор (1928), заснованої на темах опери «Полум’яний янгол». Прокоф’єв тісно співпрацював з Дягілєвим над створенням нових одноактних балетів: «Сталевий крок» (постановка 1927) і «Продовжений син» (постановка 1929). «Сталевий крок» мав величезний успіх у Парижі та Лондоні завдяки оригінальній постановці та сміливому відтворенню образів Радянської Росії початку 1920-х років, коли радянська економіка починала відновлюватися після економічних потрясінь.
Індустріалізм. «Продовжений син» відрізняється піднесеними біблійними темами та чудовою ліричною музикою. Це відображає емоційне розслаблення та стилістичну ясність, які також можна знайти у Першому струнному квартеті сі мінор (1930), Сонаті для двох скрипок до мажор (1932) та Балеті на Дніпрі (1932).
Відновлення зв’язку з батьківщиною
В 1927 Прокоф’єв відвідав Радянський Союз і був тепло зустрінутий радянським народом як всесвітньо відомий російський музикант-революціонер. Там він зміцнив старі зв’язки з новаторським театральним режисером Мейєрхольдом, який допоміг йому внести важливі зміни до опери «Гравець», яку він поставив у Брюсселі у 1929 році.
Майстер-тур: 1920-і та початок 1930-х років
У 1920-ті та на початку 1930-х років Прокоф’єв досяг успіху як піаніст у найбільших музичних центрах Західної Європи та США. Його дуже успішні гастролі в США в 1925, 1930 і 1933 роках принесли йому нові замовлення, включаючи Четверту симфонію до мажор (1930, що включала матеріал з «Продовженого сина»), написану до 50-річчя Бостонського симфонічного орке. Конгрес. Його нові фортепіанні концерти – Четвертий (1931), для лівої руки, та П’ятий сіль мажор (1932) – знову демонструють його імпульсивну та віртуозну майстерність.
Повернення до Москви
Мав гроші. Він мав славу. Він мав впливові друзі в Парижі. Однак Сергій Прокоф’єв сумував за батьківщиною. Тяжіння Радянського Союзу було не просто ностальгією. То була гравітаційна сила. Візити у 1927, 1929 та 1932 роках полегшили рішення. Його зарубіжні зобов’язання було виконано. Москва кличе.
Питання було вирішено до 1933 року. Ця зміна не відбулася відразу. На адаптацію до нового політичного клімату пішло два роки. До 1935 року він став помітною фігурою у радянській культурі. 1936 року він назавжди закрив свою паризьку квартиру. У 1938 році він здійснив останню поїздку на Захід.
Наступні два десятиліття, 1933-1953 роки, визначили його зрілий стиль. Мистецтво стало зрозумілим. Воно стало більш реалістичним. Більше епічним. Йому більше не доводилося обирати між старими тональними традиціями та новими інноваціями ХХ століття. Він інтегрував їх. Результатом став звук, який одночасно доступний і напрочуд сучасний.
Шедевр перед бурею
[IMG:0] Він створив деякі з найнепроникніших класичних творів. Скрипковий концерт № 3 був опублікований 1935 року в сіль мінорі.
[IMG: 1] Симфонічна казка. Проста, але оманливо складна.
У 1939 році він виступив у ролі актора в опері “Семко Котко”. Це сучасна драма про Українську громадянську війну. [IMG:2] Заснована на п’єсі XVIII століття Річарда Брінслі Шерідана «Дуенья», ця постановка є «оперним фестивалем». Модернізація. Виняткова. Пісня не була поставлена до 1946 року, але музика була написана у 1940 році.
Публічності повністю не уникли. У 1937 році він відзначив “Кантату до 20-річчя Жовтневої революції”. Маркс, Ленін, Сталін. «Вітання», написане 1939 року до 60-річчя Сталіна, є ще одним прикладом навігації у політичному світі.
Голлівуд і війна
Його остання закордонна подорож була до Голлівуду. Чому? Через дослідження в галузі технології звукового кіно. Це не була відпусткова подорож. То була експедиція. Він привіз ці знання назад до Росії. Вони засяяли у музиці до фільму Сергія Ейзенштейна «Олександр Невський». Цей фільм зображує битву з німецькими лицарями у XIII столітті. Музика сильна. Націоналістична. Чудова. Пізніше Прокоф’єв обробив музику з фільму кантату.
“Ромео і Джульєтта” досягла свого піку в Ленінграді. Галина Уланова очолила танець. Це був один із найвищих моментів його творчої кар’єри.
1930-ті роки також були насичені громадською діяльністю. Він був активний у Спілці композиторів. Він керував. Він грав на піаніно. Він мандрував Радянським Союзом.
Після цього почалися особисті потрясіння. Він залишив дружину та сина під опікою Міри Мендельсон. Поетеси. Вона стала його незаконною дружиною.
Облога і симфонія
Друга світова війна зміцнила його патріотизм. Це також перевірило його терпіння. Коли 1941 року його евакуювали з Москви, він продовжував переміщатися з пункту А до пункту Б, доки повернувся до Москви 1944 року.
Незважаючи на труднощі, він продовжував творити з невтомною дисципліною.
З перших днів вторгнення він зацікавився проектом: оперою за романом Льва Толстого «Війна та мир». Подібності надто очевидні, щоб їх ігнорувати. 1812 року Росія перемогла Наполеона. Поточна атака на нацистську Німеччину. Влітку 1942 року він завершив першу версію.
Але він був незадоволений. Процес переробки зайняв понад 10 років.
Результат величезний. Тринадцять сцен. Понад 60 персонажів. Глядачів вразила масштабність вистави. Але також змішання жанрів. Епічна історія переплітається з ліричними сценами особистої долі.
Цей національно-епічний стиль характеризував його міжвоєнні роки. Симфонія № 5 сі-бемоль мажор (1944) випромінює героїчну гідність. Музика до фільму Ейзенштейна Іван Грозний (частина 1, 1944; частина 2, 1948) була написана в період з 1942 по 1945 рік. Складна.
Він жив на Кавказі. Потім – у Середній Азії. Потім були Уральські гори. Він прислухався до фольклору, куди б не їхав. Це пронизує його “Дивний квартет № 2 фа мажор” (1941), заснований на матеріалах кабардинців та балкарців. Він також створив комедію “Хан Бугай” на основі казахського фольклору. Це ніколи не закінчується.
Три фортепіанні сонати документують ті темні дні. №6 (1940). №7 (1942). №8 (1944). Вони не гарні. Вони драматичні. Сповнені конфліктів. І чарівної енергії.
Осуд і відкидання
Надмірне навантаження підірвало його здоров’я. Політичний тиск забрав його життя.
1948 року його було засуджено Центральним комітетом Комуністичної партії Радянського Союзу та іншими композиторами за «формалізм». Це було громадське приниження. Був величезний тиск.
В останні роки він рідко залишав свою дачу на околиці Москви.
Але інновації не зникли. Симфонія № 6 мі-бемоль мінор (1945-47) переслідується примарами трагедії війни. Кожна деталь сповнена спогадів. Симфонічний концерт для віолончелі з оркестром мінор (1950-52) був написаний спільно зі Святославом Ріхтером. Соната для скрипки фа мінор (1938–46), присвячена Давиду Ойстраху, сповнена російських народних образів.
Він досі любив музичний театр. Історія справжньої жінки (1947–48). Кам’яна квітка (1948–50). На захист миру (1950), ораторія.
А потім настав кінець. Симфонія № 7 до мінор (1951-52). Ліричний. Крихка. Його лебедина пісня. Він помер, не доживши до завершення вистави. Хоча на папері це не було записано до кінця, музика залишалася незавершеною у його свідомості. Остання нота висить у повітрі.
Незавершена спадщина Сергія Прокоф’єва
Життя Сергія Прокоф’єва раптово обірвалося 1953 року. Його забрала внутрішньочерепна геморагія, а його робочий стіл перетворився на хаотичний музей занедбаних амбіцій. Серед розкиданих паперів лежали нариси Шостого концерту для двох фортепіано, чернетки Десятої та Одинадцятої фортепіанних сонат, а також соната для віолончелі соло, яка так і не набула остаточної форми.
Однак мовчання незавершених партитур було недовгим. У роки, що послідували за його смертю, його популярність стрімко зросла. Глядачі, спочатку в Радянському Союзі, а потім і по всьому світу, попрямували до творчості композитора, щоб наново відкрити для себе його пізній період, про який було відомо мало.
Держава швидко вжила заходів для зміцнення її становища. 1957 року, через чотири роки після смерті, Радянський Союз удостоїв його найвищої нагороди — Ленінської премії. Ця премія була присуджена Specifically за “Сьому симфонію”. Це стало посмертним реабілітуванням, визнанням того, що складність його пізнього стилю нарешті зрозуміла.
«У наступні роки його популярність стрімко зростала як усередині, і поза Радянського Союзу.»
Його пізні роки були сповнені протиріч. Була людина, яка пішла з життя, залишивши по собі незакінчені ідеї, але побачила, як вони стали класикою. Що ж до начерків на тому столі? Вони залишаються спокусливими «а що коли». Але музика, що збереглася, особливо Сьома симфонія, гарантує, що він не буде забутий.
Було вже надто пізно, щоб почути, як він приймає цю нагороду. Можливо, було запізно, щоб змінити результат його життя. Але це змінило те, як запам’ятовується його творчість.
